Маю зізнатися, що я все ще на стадії заперечення.
В сенсі, я вже була в гніві, торгу і депресії в навіть у прийнятті. Але це лише стосується матеріальних втрат. З втратами людей складніше.
Але найскладніше – це прийняти свою слабкість.Прийняти, що я маленька, крихка, безсила людина, яка не впоралася з випробуванням війною. Мене розірвало на молекули.
Мені навіть соромно, що я досі сподіваюся, що знайдеться така людина, яка змогла б вислухати все, щоя хотіла б розповісти. Витримала б мої сльози і істерики, які застрягли десь під ребрами. І досі іноді не дають заснути.
Ти мені не віриш?
І я знаю чому. Усьому виною мої сторінки в соціальних мережах. Там я з роялем і з дітьми, з дітьми і роялем… ми співали, танцювали, дуріли, грали…
І от одного разу, по дорозі додому з занять, мене осяяла думка, що немає нічого важливішого, ніж моменти радості!
Це такий чарівний еліксир, який завжди доступний і недоступний водночас.
Майже як (кіт?) радість Шредінгера.Як же її досягти серед відчаю без шизофренічно-адреналінового афекту і без алкоголю?
Моя відповідь: «діти». Багато дітей. Таких неслухняних, енергійних, некерованих… але дуже цікавих до життя. Тих, хто тикає по чорнобілих клавішах і абсолютно вільних у самовираженні.
І в епіцентрі цього хаосу раптом виникає відчуття Життя. Відчуття Сенсу. Відчуття Радості.
Знаєш, і далі ніяких моралей або висновків я не скажу. Я навіть проти цього: «сенс життя в дітях». Не в дітях. А в тому нагадуванні, що вони нам транслюють: немає нічого важливішого, ніж знайти привід для радості.
І одного разу я вийшла на вулицю свого тихого містечка в Чехії, і на мененавалилося щемливе відчуття затишку. Памʼятаєш, як у дитинстві, таке кайфове, просто вибігти у двір, де все знайоме і дружелюбне.
Травма війни, наче, змушує шукати ДОЗВОЛУ НА ЖИТТЯ десь зовні. Наче має прийти хтось великий і важливий, і сказати: «Ти не винен. Від тебе нічого не залежало. Ти маєш право думати про себе і своє життя».
Мені здалося, що ця тема важливіша, ніж медицина, страхування, соціальні служби, документи в Чехії.
Хтось шукає рішення, хтось бурчить. Але все можна подолати, якщо в серці є ДОЗВІЛ НА ЖИТТЯ.
Автор: Юліанна Лукіна, Чехія
