Я ніколи не забуду цей момент: перші автобуси, втомлені, але сяючі очі дітей — і легке хвилювання всередині мене. Це був мій дебют як вожатої-волонтерки в таборі для дітей із країн Європи, які нещодавно переїхали до США. Ми всі були новенькими — і діти, і ми, вожаті. Але з перших годин стало зрозуміло: ніхто тут не почувається чужим.
Табір миттєво став місцем, де можна бути собою. Усе навколо — мова, інтонації, звички, навіть ігри й улюблені пісні — було до болю знайомим. Багато дітей з полегшенням говорили: «Тут як удома».
Я сама потрапила туди не випадково, а, як тепер розумію, завдяки справжньому диву. Я живу в Маямі — місті, де, здається, мрії справді мають здатність здійснюватися. Якось увечері ми з подругою розговорилися про те, як сильно я хочу колись стати вожатою. Мені хотілося бути для дітей тим, ким колись були вожаті для мене: другом, опорою, тим, кому можна довіритися, з ким можна сміятися до сліз і плакати в останній вечір зміни, не бажаючи їхати.
Я мріяла подарувати дітям ті ж самі теплі емоції, які подарували мені. А вже наступного ранку — дзвінок. Мені пропонують стати волонтеркою-вожатою в таборі «Miami Family Club». Ми поговорили з директоркою всього п’ять хвилин — і я відчула: це мій шанс. Наступного дня я вже їхала в табір. Назустріч своїй мрії.
Кожен день у таборі був новою пригодою. Ранок — зарядка під улюблені пісні, вдень — ігри, творчі майстер-класи, квести й танці. Якось ми, вожаті, влаштували на пляжі яскравий інтерактив із фарбами холі. Діти кидалися кольоровим порошком, верещали від щастя, були повністю в фарбі — і абсолютно вільні та радісні. Ми сміялися, обіймалися, фотографувалися. Ніхто не думав ні про телефони, ні про чиюсь думку. Це було справжнє, живе щастя.
Вечори проходили особливо тепло. Іноді ми влаштовували дискотеки під пісні, які знали всі — і діти, і вожаті. Ми танцювали разом, співали на повен голос, не граючи ролі «дорослих» — ми були поруч, на одній хвилі. Але найзворушливішими були вечори біля вогнища.
На відкритті зміни ми сиділи біля вогню, співали пісні під гітару, дарували одне одному маршмелоу та знайомилися. Діти тільки починали дружити, а вожаті придивлялися одне до одного, ділилися очікуваннями, мріяли, надихалися. У повітрі витала атмосфера нових знайомств, ідей та неймовірного ентузіазму — усе тільки починалося.
А от закриття зміни… Це був найзворушливіший вечір у моєму житті. Ми знову зібралися біля вогнища, але вже як одна велика родина. Діти обіймалися, плакали, говорили одне одному теплі слова.
Кожен по черзі брав мікрофон і дякував — своїм друзям, вожатим, організаторам. Дівчата підходили обійняти особисто й казали: «Дякую». Навіть хлопці стримували сльози. І якими б сильними ми не були, вожаті стояли, обійнявшись, і теж плакали. Ніхто не хотів їхати, повертатися до буденності. Не хотілося прощатися з цими чесними, відкритими, по-справжньому вдячними дітьми.
Іноді ввечері ми ходили на пляж — він був у лісовій місцевості, біля озера. Там було темно, тихо й видно зорі. Справжні зорі — не такі, як у Маямі, де світло міста все закриває. Ми лежали на спинах, дивилися в небо й загадували бажання на падаючі зорі. У ті моменти здавалося, що ми знову діти. Щасливі, справжні, в колі тих, хто став рідним за ці дні.
Коли я тільки приїхала до табору, я була настороженою. Я хвилювалася: а раптом не зможу влитися в колектив? 70 дітей — це багато. Чи впораюсь? Чи допоможуть мені? А раптом стану тягарем? Але всі мої страхи виявилися марними. Колектив прийняв мене з теплом і підтримкою, ділився досвідом, обіймав, коли я хвилювалася, і сміявся поруч, коли було весело. І наприкінці зміни, на вечірньому вогнищі, коли слово передали старшому вожатому, він виділив мене як «дебют року».
Я не могла повірити — було так радісно, так світло всередині! Але те, що сталося далі, перевершило навіть це. На закритті зміни є особлива традиція — церемонія спуску прапора. Зазвичай викликають вожатих, які обирають дітей, і разом вони опускають прапор. Цього разу викликали мене.
Я стояла й не вірила, що саме мені довірили закривати зміну. А на завершення мені сказали: «Ми обов’язково чекаємо тебе в осінньому таборі». І це був момент, коли я зрозуміла — я на своєму місці.
Окремо хочу сказати про дитячу дружбу. Дивовижно, як швидко й глибоко вони зближуються. У них немає страху здатися надто чутливими, немає гордості чи масок. Вони обіймають, просто тому що відчувають: комусь це потрібно. Вони дякують, навіть якщо ти просто був поруч. Їхні усмішки, записочки, сльози на прощання й щире «дякую» — це те, що залишиться в серці назавжди. З такими дітьми хочеться бути кращою, хочеться дарувати ще більше.
А ще я точно знаю: мрії збуваються. Особливо якщо вони йдуть від серця. Іноді для цього достатньо однієї розмови, одного дзвінка, однієї віри. І тоді, як у моєму випадку, вже наступного дня ти опинишся там, де завжди мріяла бути.
Аріанна Кучина
Маямі, Флоріда
