Наталія Яворська, народжена в Україні, понад три роки тому розпочала нове життя в Польщі. Її сила характеру та рішучість привели її до того, що під час пандемії вона відкрила фірму з ремонту та оздоблення. Коли минулого року вона отримувала нагороду Business Woman Awards, сказала: «Це лише початок. Усі труднощі вже позаду, а гарні часи тільки починаються». Але згодом почалася війна. Наталія знову перебудувала своє життя, щоб допомагати співвітчизникам, про що й розповіла Анеті Наглер.
Ти займаєшся важкою справою у сфері нерухомості — керуєш будівельними та ремонтними бригадами. Як ти до цього прийшла? І як це виглядає з жіночої точки зору?
Коли я приїхала до Польщі 3,5 роки тому, починала з прибирання. Працювала в готелях, прибирала квартири після ремонту. Спостерігаючи за цими ремонтами, я зрозуміла, що трансформації квартир дуже надихають. Вони дозволяють створити абсолютно нове місце — інше за кольором, світлом, простором.
Я почала замислюватися, чи могла б займатися цим професійно. У мене є художній смак, був доступ до ремонтних бригад. І я подумала, що з управлінням справлюсь краще, ніж чоловік — через інший підхід. Наприклад, чоловіки звертають увагу на розмір шафки, але не думають, як вона виглядатиме в інтер’єрі. А я — думаю.
І ти відкрила власну ремонтно-оздоблювальну компанію. Скільки в тебе було працівників?
Компанію я відкрила в квітні минулого року. Працювала з кількома людьми з України. Найважче на початку було з будівельною термінологією. Українською чи російською я могла все пояснити, а польською — було важче.
Як виглядає твоя діяльність зараз?
Я працюю з інвесторами, які купують квартири під перепродаж, а також з житловими кооперативами. Ми ремонтуємо під’їзди, заїзди до гаражів. Постійно шукаю нові замовлення, беру участь у тендерах. Люблю, коли мешканці цінують нашу роботу — наприклад, хвалять колір плитки. Це для мене дуже важливо. У мене є клієнти як з Польщі, так і з України.
З якими труднощами ти стикаєшся найчастіше?
Мене засмучує, коли люди не цінують нашу працю, попри зусилля. Наприклад, у під’їздах будівельники ставлять риштування, потім ідуть по матеріали — а хтось із мешканців пересуває його або драбину. І тоді команді доводиться все виставляти заново. І це не поодинокі випадки — іноді це повторюється кілька разів, ніби хтось спеціально заважає.
Пандемія не зупинила ринок нерухомості. Ти помітила якісь зміни?
Ми мали більше замовлень на ремонти, бо люди купували квартири у забудовників. Багато українців брали іпотеки і залишалися в Польщі. Думаю, зараз таких замовлень буде ще більше. Я люблю працювати з первинним ринком — там можна передбачити результат, чітко домовитися з клієнтом. А на вторинному ринку бувають неприємні сюрпризи — наприклад, доводиться міняти старі труби чи стояки.
Ти почала в пандемію. Не боялася, що буде важко?
Ні. Я точно знала, що все вдасться. Такий у мене характер — ніколи не здаюсь. Якщо з’являються труднощі — я працюю ще більше. Я не боюся складних замовлень. Взялася за прибирання під’їздів у житлових кооперативах. Люди були в захваті: дякували, що вперше за 30 років хтось прибрав у них. Я тоді познайомилася з багатьма людьми, з якими досі спілкуюся. Пропонувала їм дрібні ремонти — з цього все й почалося. Потім були перші фліпи.
Торік ти отримала нагороду Business Woman Awards 2021. Це щось для тебе значить?
Так, ця нагорода підтвердила, що я на правильному шляху. Я рада, що люди це бачать і цінують. Після отримання статуетки мені телефонували з привітаннями. Говорили: «Було б приємно, якби тебе нагородили українці, але це було б звично. А тебе нагородили поляки — і це великий успіх». Я дуже радію з цього.
Для мене ти — сильна, розумна жінка з добрим серцем. Ти допомагаєш своїм співвітчизникам. Організовуєш автобуси. Як до тебе приєднатися?
Я публікую всю актуальну інформацію у Facebook — там пишу, що саме потрібно.
Як думаєш, поляки склали іспит на солідарність із Україною?
Так. Я ніколи не зустрічала недоброзичливих поляків. У жодній роботі мені не траплялися злі люди. Українці, які приїжджають до Польщі, часто плачуть від зворушення. Їх приймають з теплом. Це неймовірно — поляки вміють безкорисливо допомагати. Я сама така — допомагаю кожному, хто звертається.
Я поєдную людей. Наприклад, Агнешка з Кракова надала своє 3-кімнатне житло родині з України. Я знайшла туди 3 жінок і 4 дітей. Мій син живе в Кракові — пообіцяв допомагати їм у побуті.
Що думаєш про дезінформацію з боку російських ЗМІ?
У нас у Росії є родичі — сестра, брат, дядько. І вони не розуміють, що відбувається в Україні. Інша реальність. Телебачення бреше. Вони кажуть: «Це все неправда. Ваші військові переодягаються в наших». А тим часом росіяни приїжджають в Україну з білими прапорами — нібито не будуть стріляти. Наші їх пускають — а ті відкривають вогонь.
На початку ти співпрацювала з мером свого міста — перевозила людей до Польщі.
Так. Спочатку це були 16 осіб. Потім 32, двічі по 50. Потім 100. А зараз — вже 250. Автобуси і машини постійно курсували, забираючи людей.
Де ти їх розміщувала?
Наприклад, на кордоні. Там багато центрів допомоги. Волонтери перевозили людей по всій Польщі. Дуже допоміг директор готелю «Warszawa – Ostrobramska» — туди вдалося влаштувати мам з дітьми.
Була допомога і від окремих людей?
Так. Тетяна Палуцька прийняла дівчину з двома малюками. Брат її чоловіка забрав 17-річного хлопця, в якого нікого немає, крім мами — а мама, лікарка, залишилась в Україні. Уявіть: 17 років, хлопець плаче, сумує, не знає польської. Йому допомагали Таня, я і наша подруга. У перші дні війни я забирала людей з кордону і відвозила в пункти допомоги — наприклад, в Академію Козьмінського. Зараз таких місць більше — вокзали, арена, Торвар. Більше людей допомагає.
Ти організовуєш перевезення і проживання. Чи ще якось підтримуєш?
Я сильно допомагаю людям зі свого міста. Ми домовляємося про день приїзду, вони самі організовуються й добираються до кордону. Я їду з водієм у конкретний час і забираю дітей, родини. Також надсилаю українцям фото й пояснення про ситуацію в Польщі — щоб не боялися приїжджати. І якщо на кордоні волонтери пропонують автобуси до Франції, Швеції чи інших країн — я прошу їх погоджуватися.
Треба їхати туди, де вже є місце для життя, а не обов’язково до Варшави чи Гданська. Із 250 людей, яких я привезла, лише 5 могли дозволити собі готель. Люди часто переходили кордон без паспортів, без свідоцтв. Вони хапали дітей і виїжджали. І вже в автобусі розуміли, що не мають документів і грошей. Це дуже важко. Але я роблю все, що можу. І дякую полякам за їхні відкриті серця та допомогу
