У дитинстві в мене було дві професії мрії: балерина й космонавт. Потім я вирішила, що можна не обирати. У моїй голові існувала ідеальна посада: балерина на космічному кораблі, яка рятує екіпаж від нудьги й земної туги.
Зараз я розумію, що це була не фантазія про космос. Це було передбачення про середовище без опори, де все одно потрібно тримати рівновагу. Балет, якщо прибрати пачки й міфи, саме про це.
Мене звати Ксенія Новікова. Я народилася в Харкові, навчалася в Києві, танцювала в Національній опері України, працювала в Кореї та в різних країнах Європи, а зараз разом з Ukrainian International Ballet створюємо діалог культур у Нідерландах. Звучить як акуратний біографічний рядок, але в реальності це ланцюжок рішень, які іноді виглядають ірраціонально, зате майже завжди виявляються точними за відчуттям і потім конвертуються в досвід та емоції. І я справді вірю, що життя надто коротке, щоб прожити його не так, як ти хочеш.
1. Харків: театр як засіб ескапізму
Моя тітка була балериною, і тому частина мого дитинства минула не в «дитинстві», а в харківському театрі: класи, репетиції, коридори, очікування біля дверей, запах гриму й каніфолі, відчуття, що в стін є пам’ять. Театр був місцем, де все влаштовано зрозуміло: якщо ти працюєш, ти стаєш краще; якщо повторюєш, ти зростаєш професійно.
Вдома було складніше. Мої батьки музиканти, але атмосфера в сім’ї часто була напруженою. У дітей є дивний талант брати на себе те, що їм не належить. Коли дорослі сваряться, дитина легко вирішує: «це через мене». І тоді театр стає не красивою казкою, а фактично рятівним.
У дев’ять років я приїхала вчитися до Київського державного хореографічного училища. Дев’ять років це вік, коли валіза здається більшою за тебе. Але це було моїм прагненням і свідомим кроком. Мені завжди хотілося якнайшвидше подорослішати, щоб стати самостійною й не залежати від рішень батьків. Тому інтернат училища мене не лякав. Прямо навпаки – я йшла туди із нетерпінням та з власного бажання, бо це здавалося справжнім життям: без постійних меж і з відчуттям, що ти сам відповідаєш за своє життя.
2. Київ: дисципліна, яка вміє любити
Балетна школа часто виглядає ззовні як сувора наука: станок, правила, лінії, постійні зауваження. Але всередині в неї є дивна ніжність. Не та, що «обіймає», а та, що говорить: якщо ти витримаєш зараз, завтра зможеш більше, ось побачиш
Я рано навчилася не чекати натхнення. Натхнення в балеті приходить тоді, коли ти вже сто разів повторив одне й те саме і раптом зробив це чесно.
У сімнадцять я потрапила до Національної опери України. Для когось це фінальна точка мрії. Для мене це був початок дорослого діалогу з професією: сцена перевіряє не лише твої професійні здібності, а й характер. Сцена показує хто ти, коли втомилася, коли страшно, коли не виходить. Вона не мститься, вона просто оголяє твою особистість.
Десь тут проявилася моя стара «космічна» частина: мені завжди хотілося розширювати орбіту.
3. Сеул: чому зростання іноді потребує несерйозного кроку
Через кілька місяців після початку роботи в театрі я вирішила пройти кастинг у мюзикл The Phantom of the Opera в Сеулі. Це звучало майже як «зрада академічної кар’єри». Мені так і казали: мовляв, ти отримала шанс, а тепер їдеш танцювати в мюзиклі?
Але для мене важливим було інше: я хотіла побачити світ, іншу систему, інший ритм, іншу сценічну дисципліну. Я відпрацювала там контракт (десять місяців) і дуже багато зрозуміла про себе. Наприклад, що «легкі жанри» іноді потребують ще більшої точності: там менше простору для пафосу й більше відповідальності за кожну мілісекунду того, що відбувається.
Я повернулася до Києва й у рідний театр. Я ніколи не сприймала кар’єру як драбину «знизу вгору». Швидше як карту метро: іноді, щоб дістатися туди, куди тобі потрібно, ти маєш зробити пересадку, а вона виглядає дивно лише для тих, хто не знає кінцевої станції.
Паралельно росло моє особисте життя. У мене троє дітей, і це теж частина моєї професії, як би парадоксально це не звучало. Життя танцівника в реальності не ділиться на «сцена» і «все інше». Воно змішане: репетиції, школа, логістика, втома, радість і раптові питання на кшталт «чому костюм не можна випрати, як звичайну футболку».
І десь між репетиціями та «мамо, а де…» у мене завжди залишалася ще одна цікавість: як влаштовані процеси навколо. Я люблю вчитися як спосіб тримати голову живою. У якийсь момент я почала розбиратися в AI-інструментах, пройшла курс з основ програмування front-end і back-end просто щоб розуміти механіку цифрового світу, який дедалі сильніше впливає і на мистецтво теж.
4. Tessno: почути оркестр всередині електронної музики
Майже прямо перед війною в мене був свій проєкт Tessno. Tessno це коли балет зустрічається із симфонічним оркестром та електронною музикою, і ніхто нікого не «перевиховує». Я завжди обожнювала класичну музику: оркестрове звучання, його емоційність і глибину, те, як воно утримує великий внутрішній об’єм. Рівно ті самі якості захоплювали мене й в електронній музиці: неймовірна глибина, складні текстури, напруга й ніжність, лише виражені іншим способом. І в якийсь момент я подумала: як було б чудово, якби це можна було об’єднати й станцювати ці емоції на сцені.
Так з’явився Tessno. У нас було два покази. Другий показ називався Biom: балет, electronic music і оркестр в одному диханні. Для мене це був період, який я досі згадую як найщасливіший. Не тому, що «все було ідеально», а тому, що все було живим і на своєму місці: я реалізовувала мрії, у мене була сім’я, професія, я працювала в престижному театрі, і водночас у мене було своє «дітище», яке почало рости швидше, ніж я встигала усвідомлювати. З’являлися пропозиції, нові майданчики, ідеї й запрошення з різних куточків України та за її межами. Здавалося, що я скачу веселкою на золотистому єдинорозі…
21 лютого ми танцювали до ранку в одному з київських клубів, святкуючи мій день народження у великій компанії близьких і друзів, і я впіймала себе на думці, що, мабуть, це один із найщасливіших періодів мого життя.
А 24 лютого о 5 ранку мій звичайний сніданок перервав звук вибухів. Почалася війна.
5. Лютий 2022: коли тебе нема
Є момент, який важко пояснити людям поза професією: коли ти артист, твоє «я» зав’язане на регулярність сцени й роботи. І коли ця система руйнується, тобі здається, ніби тебе вимкнули. Я пам’ятаю дуже ясну думку: моє життя зникло. Не драматично, не «поетично». Просто як факт: театр закрився, місто стало небезпечним, навіть найзвичніші речі раптом перестали бути доступними.
Я схопила свою сім’ю, і нам вдалося вибратися до Португалії.
Контраст виявився несподівано важким: навколо мирне життя тривало, а всередині ти все одно залишався на війні. Я не змогла просто жити далі, мені хотілося робити хоч щось, що має сенс. Так я повернулася до кордону з Україною й перевозила людей та речі від кордону до різних точок Європи. Майже півтора місяця життя за кермом дали можливість не зійти з розуму й бути корисною. Це не рятує світ. Але інколи рятує конкретну людину. А інколи рятує тебе самого від відчуття непотрібності.
6. Нідерланди: велика родина і бюджет казки
Згодом я дізналася, що нідерландська балерина Іґоне де Йонг разом з іншими небайдужими нідерландцями створила компанію для українських танцівників-біженців: United Ukrainian Ballet. Так я опинилася в Нідерландах.
Нас було багато 65 танцівників з усієї України, з досвідом і без, зовсім юні й уже зрілі артисти. Ми жили й працювали разом, як величезна сім’я. Ми репетирували в будівлі колишньої консерваторії в Гаазі, яку планували зносити, але на рік вона стала нашим домом. Ми працювали з відомими хореографами, їздили в тури. Я чесно можу назвати цей період «казкою», але не тому, що там було легко. А тому, що в реальності війни раптом виник оазис підтримки й творчості, де мистецтво знову набуло сенсу й сили.
Казки, щоправда, залежать від бюджету. Проєкт закрився через нестачу фінансування. І це був момент, коли можна було розійтися й знову стати «кожен сам по собі». Але в нас залишилися спільнота, досвід, глядач, репетиційні простори, і головне, у нас залишилася причина продовжувати.
Так з’явився Ukrainian International Ballet.
7. Ukrainian International Ballet: проєкт не про війну, але про людину
Сьогодні UIB це близько п’ятнадцяти танцівників. Ми репетируємо в Гаазі, виступаємо в Нідерландах, Німеччині, Бельгії, готуємося до нових країн.
Щоб вижити, багато хто з нас паралельно працює у найзвичніших професіях: хтось доставляє їжу, хтось працює офіціантом, хтось викладає пілатес або танець. Це реальність, без романтизації.
Але в ті дні, коли ми маємо можливість виступати, увесь побут відступає, як шум за зачиненими дверима. Ми виходимо на сцену й повертаємося в наш природний стан артиста. Людини, здатної говорити з публікою про найпотаємніше без жодного слова.
Мені важливо, щоб UIB був не «сентиментальним листом», а живим діалогом. Ми говоримо з європейською аудиторією не гаслами, а мовою, яка не потребує перекладу: рухом, музикою, образом. Ми не замикаємося в рефлексії українських реалій і не естетизуємо війну. Ми запрошуємо культури до діалогу, співпрацюємо з нідерландськими та українськими хореографами, бо культура здатна впливати на фізичний світ тоді, коли відкриває простір для чогось спільного.
8. INdependent 24: як вдячність звучить на сцені
Одна з наших ключових робіт це INdependent 24. У ній є тема війни, але є й інша, дуже важлива: вдячність Нідерландам за підтримку та пошук точок дотику між культурами.
У виставі є частина, поставлена нідерландським хореографом Рішелем Вілесом. І є епізод, який для мене особисто став етичним іспитом: участь українського ветерана Андрія Сіромахи, який отримав тяжкі травми на фронті у 22 роки.
У цій сцені він не «символ» і не «декорація». Він головний герой. Ми, танцівники, не «граємо» його історію, ми створюємо простір, де його присутність є головним змістом. Іноді один рух руки вгорі говорить більше, ніж десять сторінок тексту: сила, гідність, уперте «я тут».
У фіналі вистави звучить відома нідерландська пісня Mag Ik Dan Bij Jou зі словами «коли почалася війна…». Для нідерландської публіки ця мелодія «своя», рідна. І в цей момент мені особливо подобається тиша в залі: не театральна, а справжня. Це той рідкісний випадок, коли дві культури не порівнюють себе, а впізнають і приймають одна одну.
9. Досвід роботи з ветеранами
Робота з військовими та людьми з ампутаціями для нас велика честь, але вона також принесла багато викликів. Проте внутрішня сила й світло наших військових хлопців, їхня готовність працювати над собою й розширювати звичні межі життя допомогли нам разом досягти справді крутого результату. Для нашої команди важливо, щоб сцена повертала людині суб’єктність, а не перетворювала її біль на «матеріал».
Я пам’ятаю гастролі в Берліні, де з нами виступав український військовий Євгеній Сиволап із потрійною ампутацією. Спочатку він був дуже закритим і сором’язливим, і наче відчував дискомфорт у танцювальній атмосфері. Але на сцені сталася трансформація: він танцював, він був артистом! І це не «красивий образ». Це наслідок колосальної внутрішньої роботи й зміни. У такі моменти розумієш, що мистецтво здатне бути інструментом не менш важливого відновлення, ніж фізичне,- саме ментального відновлення.
10. «Минуле | Теперішнє | Майбутнє»: imaginarium of the artistic encounters
Наш другий великий проєкт називається «Минуле | Теперішнє | Майбутнє» в авторстві нашої креативної й артистичної лідерки Владислави Коваленко. Тут ми свідомо відходимо від прямої розмови про війну. Це вистава про культуру як спосіб діалогу.
В одній частині ми втілили сценічну «зустріч» Олександри Екстер і Піта Мондріана. Це фантазія: що було б, якби вони поговорили як художники. Про що б сперечалися? У чому зійшлися б? Де побачили б спільний вектор?
Паралельно ми робимо інформаційні експозиції про українських художників, чиї імена були привласнені російськими наративами. Мені важливо, щоб європейський глядач бачив Україну не як новини про війну, а як культурну реальність, яка давно історично є частиною Європи.
11. Тіло, яке ставить запитання, і плани, які все одно живуть
Зараз у мене травма зв’язок, і потрібна операція. Для балетного артиста ноги це інструмент бути собою, і проходити період травми для кожного артиста психологічно особливо непросто. Я не знаю, чи зможу повернутися до повноцінних виступів так, як раніше. Але в мене багато планів і значний пласт організаційної роботи.
Ми розвиваємо новий проєкт: серію патронажних концертів із метою знову об’єднати класичне й сучасне, українське й міжнародне мистецтво заради головної мети зібрати кошти на допомогу дітям в Україні. Доведеться добряче попітніти, але причина дає сильну мотивацію.
Балетна компанія тримається не на одному натхненні. У нашому випадку вона тримається на ідеї, спільних цінностях, на моїй дорогій команді (Ірина Хуторянська/PR/SMM director; Владислава Коваленко/Artistic/Creative director; Dmytro Borodai/ Choreographer, manager of developement) , людських стосунках і повазі. І ще на 100500 завданнях:)
І іноді, у моменти втоми, я згадую ту дитячу ідею про балерину в космосі. Тоді мені здавалося, що головне потрапити на корабель. Тепер я знаю, що головне знаходити рівновагу навіть у невагомості й перетворювати неконтрольоване дрейфування на керований стрімкий політ до мрії. Бо мрії стають цілями.
